Чи існував секс у СРСР, наскільки важко було дістати ковбасу та що таке "Горизонтоманія"? Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP) в 2018 році випустив фотокнигу батька та сина Віктора та Сергія Кочетових "КОЧЕТОВ". Віктор та Сергій створили впізнаваний іронічний стиль бачення навколишнього світу, довівши популярну в харківській фотографії традицію «луриків» до ії естетичних меж. До фотокниги включено світлини, зроблені протягом 1970 – 2000 хх. років.
Про те, як Віктор отримав свій перший панорамний фотоапарат
"У 1977 році я влаштувався на роботу в компанію, яка займалася організацією масових видовищ в період різноманітних свят. У власності фірми була панорамна камера. Завдання фотографа при такій зйомці, крім фрагментів дії, показати масштаб події і не пропустити головні і важливі моменти сценарію. Зняті цієї ж камерою, почали з'являтися фотографії, на яких відсутнє і головне і важливе, але з'явилося те, що, як кажуть, «торкало», і з таких кадрів шикувалися ряди, будемо сподіватися, зрозумілі не тільки нам." - Віктор Кочетов
Про ковбасу в парку
"Недалеко від кінцевої зупинки тролейбуса був невеликий гай, в якому ми іноді гуляли. Кажуть, що справжній мисливець-професіонал бере з собою рушницю тільки тоді, коли відправляється на полювання. В той день фотокамери з собою не було, а картинка перед очима була така: чоловік середніх років стояв перед пірамідою з копченої ковбаси висотою приблизно в півтора метра. Побачивши, що ми зупинилися і спостерігаємо, як він складає в сумки ковбасу, сказав: «що стоїте? Швидше набирайте, скоро закінчиться. Я живу недалеко і вже третій раз сюди приходжу. Не бійтеся, цей продукт їстівний, вдома пробували - і нічого, все в порядку». Поки сходили додому за фотоапаратом, гірка ковбаси зникла." - ВК
Про знайомство з Михайловим
"Я і Рупін дружили і показували один одному свої роботи. Рупін знімав на замовлення, і я займався тим самим. Знімаючи на замовлення, ми в різних місцях потрапляли в одну і ту саму ситуацію, яка полягала в наступному: обов'язково при всіх зйомках була присутня людина з партійного або профспілкового комітету контори, заводу, інституту тощо, в якому здійснювалась зйомка. Супровідник (це, ймовірно, і була його основна функція) час від часу говорив: «це не знімайте, сюди повернемося, коли стіни пофарбують, зачекайте, цих людей треба переодягнути в форму». З цього випливало, що від фотографа чекали фотографій, на яких все повинно виглядати гарно. Фотографії, на яких можна було б побачити те, що було насправді, замовником не приймалися. А оскільки ці замовлення оплачувалися, то і сам фотограф заздалегідь розумів, що візьмуть, а що не пройде. Добре працювала самоцензура. Кожен фотограф знав заборонені місця і не робив «неоплачених» кадрів. Ми з Рупіним під час замовних робіт встигали робити фотографії, які називали «для себе», і в один з наших спільних переглядів Рупін сказав: «Тобі треба познайомитися з Михайловим». Потім ми пішли до Михайлова і познайомилися." - ВК
Спільні прогулянки
"Після першого візиту до Михайлова показ фотографій «для себе» затягнувся на багато років. Зараз важко сказати, навіщо мені були потрібні ці покази. Що було мені важливіше: показати свої чи подивитися свіжі у Бориса? Під час спільних прогулянок, які були тривалі і за часом, і за кількістю пройдених кілометрів, ніяких надзвичайних ситуацій або цікавих моментів я не пригадую. Ніколи ми не придумували маршрут і не планували місце і мету цих фотозйомок. Приблизними орієнтирами були ті місця, які можна назвати місцевою екзотикою або ті місця, яких намагаються не показувати гостям і туристам. Найближчі прогулянки від будинку, де жив Михайлов, – це двори старих районів; хто знає Харків, це вулиці Римарська та Пушкінська. Хто не знає Харків, то, для прикладу, прогулянка від центрального залізничного вокзалу по шпалах дорівнювала відстані двох-трьох зупинок електрички. Склад команди був завжди один і той самий: Боря, Віта (Михайлова), я і Сергій. Багато фотографій з синьої і коричневої книжок зняті Михайловим під час цих міні-подорожей." - ВК
Практичні заняття
"У нас з Михайловим були так звані практичні заняття. Наприклад, знімали одну і ту саму подію, потім дивилися, у кого що вийшло. Пішли якось на зйомку змагань місцевих пожежників. Ми з Сергієм знімали за зарплату для звіту, Михайлов ж знімав - я не знаю, навіщо. Ми повинні були все зробити правильно, що в принципі і вийшло, добре вийшло, замовнику сподобалося. А у Михайлова в результаті була публікація в фотожурналі, де на фото стояло три пожежники, і той, що стояв посередині, будучи високого зросту, в кадр не помістився і вийшов на фото без голови. Підпис свідчив: Три пожежники, тільки один високий. Виявилося, що неправильні фото кращі, цікавіші, ніж правильні. Це і називається розрив шаблону на наочному прикладі майстер-класу пожежних змагань." - ВК
Про лурики
"Один знайомий, який багато років займався луриками, після перегляду серії «Лурики» зневажливо промовив: «Це що, я і не таке бачив». «Не таке», ймовірно, малося на увазі більш цікаве, рідкісне, оригінальне. Що це «не таке», я так і не зрозумів і запитав, а де воно, це «не таке», де і у кого це можна подивитися? А у відповідь тиша. Мало хто що де бачив. Якщо результатів від цього бачення немає, то, на мій погляд, немає і розмови на цю тему. Про себе або нас, якщо два прізвища, скажу два слова: лурики заразні! Після того, як з'явилася серія «лурики», для нас на вулицях в моменти зйомок різних подій у видошукачі були вже не люди, а лурики, живі лурики." - ВК
"Лурики" - пофарбовані чорно-білі фотографії. Виробництво луриків було одним з основних промислів для фотографів в Харкові в 1950-1980 хх. роках. У тексті згадується серія «Лурики» (1971-1985) Бориса Михайлова, в якій були використані фотографії з анонімних сімейних фотоальбомів.
Про доступність фотоматеріалів
"Почнемо з плівки. Плівка будь-яка, в будь-якій кількості. Хімія будь-яка, хоч ціла вантажівка. Працював в одному закладі, йду до начальника і кажу, що у мене закінчуються хімреактиви. Він каже: «Чого ти до мене прийшов? Дуй на базу». Я відповідаю: «Так дорого». Він каже: «Випиши рахунок, а ми подивимося». Виписую рахунок, показую йому. Він дивиться і каже: «Ти мене в тюрму посадиш ... ну добре, бери». Те ж саме з фотопапером. Папір закінчився - поїдь на склад, випиши папір. Дійшов до такого життя, що їздив в Шостку на комбінат, вибирав будь-яку плівку, яка мені потрібна, і розраховувався за це тоталітарний Радянський Союз, навіть не знаючи, куди пішли його гроші. Тобто наших матеріальних витрат - нуль." - ВК
Про фото с пісянням в полі
"Фото про те, що можна робити, а що не можна. Сидимо ми якось з великими районними начальниками на березі чогось, п'ємо і закушуємо. І один з них, будучи вже добряче напідпитку каже: «Ми тут таке робили, таке робили!» Я питаю: «Ну, що ви робили?» - «Та ні, я не можу сказати ...» Я кажу: «Ну тільки мені розкажи, на вушко...» Він збуджено так шепоче: «Розумієш, ми мочилися, а один нас фотографував!!!» Ось він де - верх заборони. Для них. Яка там порнографія, які там фільми - це все не йде. А ось «ми мочилися, а нас сфотографували» - це все, як зараз кажуть, бомба. Почали розливати - а я не п'ю. Вони глянули один на одного, і один каже: «Миколо, уявляєш, а якщо б ми не пили - яке б життя було?»." - ВК
Про секс і еротику в фотографіях
"Коли ці фотографії робилися, в СРСР такого слова не було. Але в усіх поліклініках висіли інструкції на кшталт цієї: «Все, що потрібно пам'ятати про венеричні захворювання, вирушаючи у відпустку, читайте тут»." - ВК
Фотокнига "Кочетов" харківських фотографів - батька та сина Віктора та Сергія Кочетових була видана Музеєм Харківської Школи Фотографії (MOKSOP) в 2018 році. «Фотокнига року» в 2018 році за результатами національної премії «Укрсучфото», заснованої виданням Brid in Flight. Увійшла до шорт-листа премії “Найкраща фотокнига року” в номінації “Найкраща міжнародна фотокнига року” в рамках фесивалю PHotoESPAÑA.
Фотографії: Віктор та Сергій Кочетови;
Видавець: Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP); Редактор: Сергій Лебединський; Текст: Віктор Кочетов; Дизайн: Аня Наленска-Мілах; Переклад: Ольга Міхнович;
Мова: англійська; ISBN: 978-3947922000 Наклад: 500; Розмір 31,8×23 см.;
Кількість сторінок: 132;
Вартість: 1200 грн.;
Замовити книгу можна на сайті видавництва.
Сергій Кочетов (1972 р.н., Харків) — представник Харківської школи фотографії, син Віктора Кочетова. Навчався у Харківському інженерно-будівельному інституті, який, як і батько, кинув після другого курсу та, знов-таки, наслідуючи батька, став фоторепортером. Змалечку допомагав Віктору у творчому процесі. За спогадами Віктора та Сергія, їхня перша спільна виставка пройшла в Харкові в галереї “Палітра” в 1999 році.
Віктор Кочетов (1947 р.н., Харків) — представник Харківської школи фотографії. Навчався в Харківському музичному училищі ім. Б.М. Лятошинського, яке не закінчив. У 1968 захопився фотографією. У 1978 продовжив навчання в Українському заочному політехнічному інституті на спеціальності металорізальні верстати та інструмент, де знов провчився лише кілька років. Почав професійно працювати фотографом: у кіно- та фотолабораторіях, у фотостудії при Обласному будинку художньої самодіяльності профспілок, фотокореспондентом різних видань, а також на Південній Залізниці. Хоч і не був учасником будь-яких фотографічних колективів, близько спілкувався з учасниками групи “Час”, зокрема, з Борисом Михайловим та Юрієм Рупіним. В його творчому арсеналі — типові для харківського осередку прийоми тонування та ручного розфарбування знімків, поєднання робіт у композиційні пари. Значна кількість його робіт створені разом з сином Сергієм Кочетовим.
Comments