Куратори наймасштабнішої виставки української фотографії “Чутливість. Сучасна українська фотографії”, 2021 в Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» (Київ, Україна) про процес створення виставки, критику, множинність української фотографії та поради молодим митцям в розмові з фотографкою та керівницею Центру Візуальної Освіти Іриною Єрошко.
Кураторська група: Соломія Савчук працює в Мистецькому Арсеналі 9 років, займається організацією виставок сучасного мистецтва. Олександр Соловйов працює в Мистецькому Арсеналі 11 років, до цього працював куратором в Pinchuk Art Center. З кінця 80-х років залучений у сфері арткритики та кураторства. Максим Горбацький з 2018 року є провідним фахівцем з управління проєктами та програмами Мистецького Арсеналу, а також є куратором та координатором виставок у Малій галереї Мистецького Арсеналу.
Учасники й учасниці фотовиставки: Гера Артемова, Максим Афанасьєв, Анна Бекерська, Тарас Бичко, Валентин Бо, Андрій Бойко, Мішка Бочкарьов, Андрій Бояров, Олена Булигіна, Анна Войтенко, Стас Волязловський, Ігор Гайдай, Олександр Глядєлов, Олена Гром, Максим Дондюк, Валерія Допірчук, Андрій Достлєв і Лія Достлєва, Ольга Дрозд, Юрко Дячишин, Кирило Коваленко, Віктор і Сергій Кочетови, Владислав Краснощок, Саша Курмаз, Анастасія Лазуренко, Євгенія Лаптій, Сергій Лебединський, Олександр Ляпін, Віктор Марущенко, Сергій Мельниченко, Валерій Мілосердов, Борис Михайлов, Євген Нікіфоров, Рiта Островська, Євгеній Павлов, Тетяна Павлова, Михайло Палінчак, Міша Педан, Вікторія Підуст, Поліна Полікарпова, В'ячеслав Поляков, Кирило Проценко, Роман Пятковка, Андрій Рачинський та Данііл Ревковський, Микола Рідний, Арсен Савадов, Юлія Савенко, Сергій Солонський, Ярослав Солоп, Дмитро Старусєв, Олена Субач, Микола Трох, Марина Фролова, Назар Фурик, Василь Цаголов, Ігор Чекачков, Олександр Чекменьов, Ілля Чічкан, Володимир Шапошников, Антон Шебетко, Ani Zur, Julie Poly, GORSAD, Join The Cool, група SOSka, Synchrodogs.
Віртуальний тут фотовиставкою:
Ірина Єрошко: Як виникла ідея фотовиставки “Чутливість”? З чого почалася робота над виставкою?
Олександр Соловйов: Українська фотографія з’явилася на виставках сучасного мистецтва в 90-х роках. Ми давно хотіли зробити такий всеохопний проєкт, враховуючи, що простір Арсеналу це дозволяє. При цьому потрібно було обрати фокус виставки.
Сучасна фотографія неосяжна і це ускладнювало задачу. Сьогодні тільки лінивий не фотографує. Було завдання розрізнити просто вдалий випадковий знімок від того, що вважається художньою фотографією.
Соломія Савчук: У нас є лабораторія сучасного мистецтва, і ми вже 2 роки займаємося питанням української фотографії, працювали з її різними можливостями. І якраз Максим (Максим Горбацький - ред.) зробив декілька проєктів в рамках цієї програми.
ОС: Як куратори в Мистецькому Арсеналі, ми кожен рік робимо великі проєкти різного характеру, в тому числі присвячені тому чи іншому медіуму. Наприклад у 2018 році ми робили великий проєкт “Українське медіамистецтво 90-х”. Ми хотіли об’єднати його з фотографією, але потім вирішили розділили образ, що рухається, від статичного.
ІЄ: Як ви розподіляли завдання і працювали над відбором?
Максим Горбацький: Працювали над усім разом, ніхто не відповідав окремо за експозицію чи за відбір фотографій. Частина виставки — це дуже тривалий час аналізу різних робіт. Ми відібрали 150 фотографів як потенційних учасників виставки.
ОС: Зрештою ми вийшли на цифру 60+, враховуючи, що деякі фотографи працюють в групах. Основним критерієм, яким ми керувалися було те, що ми хотіли показати фотографію як медіум сучасного мистецтва.
ІЄ: Тобто для того, щоб проєкт потрапив до виставки, у нього мало бути три “так”?
МГ: (сміється) Ні, системи балів у нас не було. Просто був якийсь консенсус.
ІЄ: Невже все було одностайно?
СС: Ні, ні. Іноді дуже довго доводилося переконувати колег.
ОС: По декілька разів переглядали проєкти, поверталися, дискутували. Робота з авторами – це велика частина роботи над проєктом, але вона невидима.
МГ: Звісно це дуже суб'єктивне бачення й усіх нас разом, і кожного окремо. Така амбітна назва… Багато хто вважає, що це присвячено незалежності чи ж передбачає зображення України у фотографіях, але це не так.
ІЄ: Чи була якась критика стосовно виставки? Чи лише схвальні відгуки?
ОС: Акценти (у критиці) були зміщені не на саму фотографію, а більшість питань виникло до кураторів — чому взяли одного, а не іншого? Чому не було певного напрямку? І кожен, хто ставить таке питання, вважає, що куратори щось не показали, і десь є захована та сама справжня українська фотографія.
При такій кількості фотографів, акцент все одно залишається на сучасній фотографії, на молодих авторах. Щодо проєктів 90-х, їх існує набагато більше, але ми обрали ті, які, на наш погляд, не втратили свою актуальність та здатні вступати в діалог з сьогоденням. Тому ми й відмовились від хронологічного порядку, а структурували розміщення фотографії по окремих залах. Один з докорів був щодо того, чому ми не зробили хронологічний порядок. Можливо, і треба було зробити, але ми обрали ось такий шлях.
МГ: В багатьох є своє бачення, як потрібно було зробити цю виставку. Вона така грандіозна, тому її потрібно було зробити “правильно”. І для кожного це “правильно” є різним. Хтось казав, що надто багато представників минулого покоління, Харківської школи фотографії, а хтось казав, що все надто перекошено в сторону молоді, одна хіпстерська фотографія, надто багато оголеного тіла і т.д.
ІЄ: Ціль виставки — показати зріз часу. Про які часові рамки ми говоримо?
ОС: Найранішня фотографія на виставці належить Роману Пятковці, проєкт "Шабаш Відьом", 1988 року. А найновіший проєкт "Невідома земля" був створений у 2021 році Ігорем Чекачковим.
ІЄ: Проаналізувавши весь цей архів, що ви можете сказати про українську фотографію, яка вона і чим відрізняється від європейської чи американської?
МГ: В цій мультикомпозиційності й проявляється те, якою вона є. Нашим завданням було показати її не нав'язуючи якогось одного наративу, панівної теми чи техніки. Відповідь тут — не одне слово, і не одне речення, а все це разом.
ОС: Наративу ми уникали, тому що його як такого немає в природі. Протягом останніх 30 років в якісь періоди домінував один погляд, потім його замінював інший, на авансцену виходила вулична і документальна фотографія. З появою цифри постановочна фотографія займала не останнє місце в арсеналі фотографічних засобів. В преамбулі ми писали, що фотографія, як жоден інший медіум, може зафіксувати це “тремтіння”, “чутливість”, “рефлексію” на перипетії складного часу, об'єктив не обманути. А другий момент – це множинність підходів, поглядів, засобів, тем і т.д.
ІЄ: Що іноземець може подумати про Україну, відвідавши цю виставку?
ОС: В аналітичному есе одна з організаторів доволі точно написала, хоч і докоряючи, що куратори все-таки обрали пострадянську фотографію. При цьому вона вважає, що не пострадянську фотографію ми приховали, що вона десь існує. Однак її немає, вона вся така. Якщо прийде іноземний професіонал, обізнаний з усіма процесами, він побачить множинність фотографії, її надмірну наративність, багатослівність, антропоцентричність. На Заході був період, коли фотографія взагалі виключала людину. А у нас на кожному знімку дуже велика концентрація, що і може здивувати людину, яка не живе в Україні. Мабуть, це і є однією з ознак, яка її характеризує. Вона (українська фотографія) ще пострадянська, складна, в ній дуже багато негативу, тому що вона фіксує все і ніщо не оминає.
ІЄ: Деякі люди залишали після виставки відгуки, що після перегляду їм було сумно, що вони не побачили гарної фотографії. Як ви на це реагуєте?
СС: Давно питання прекрасного і “прийти подивитись гарні картинки” вже відпало.
МГ: Люди хотіли побачити красиві фотографії. На інтерв’ю Радіо "Культура" одна слухачка подзвонила і сказала, що після виставки вона почувалася пригніченою, хоча вважає себе реалісткою. Вона сказала, що побачила не кращі фотографії, ніж якби вона стала перед дзеркалом і роздягнулася. В цьому і є, певно, відповідь, бо якщо ти вважаєш те, що бачиш у дзеркалі не естетичним, не вартим уваги, то тоді так, ця виставка може не сподобатись. Але якщо не очікувати красивої композиції, гарного кадру і цієї естетичної класичної фотографії, то може й сподобатися.
ОС: Не вистачає широкого, контекстуального погляду, не тільки на фотографію як на вид мистецтва, а і як на картину світу. У сучасного мистецтва, коли воно з’явилося, головна місія була ставити діагнози, а не розв'язувати проблеми.
ІЄ: Що відбувається з виставкою після того, як вона завершується? Куди зникають усі ці роботи?
СС: Всі виставкові екземпляри, які друкувалися для виставки, знищуються. Решта робіт віддається назад в колекції.
ОС: Фотографія — це тиражне мистецтво, в якому цінуються editions (лімітовані видання). Ця мода пов'язана з авторським правом, тому що у фотографії складно говорити про оригінал.
МГ: Світлини не можуть залишитись у нас, тому що вони не були передані в наш архів авторами. Але якщо автори хочуть залишити собі ці копії, ми можемо їм їх передати.
ІЄ: Як молодому автору стати частиною такої виставки?
МГ: Його завдання — бути видимим. Він має активно надсилати свої роботи на фестивалі, виставки, пропонувати для публікацій. Звичайно, наша задача бути уважними й слідкувати за тим, хто що робить. Але це неможливо зробити, якщо ці фотографії знаходяться лише на сайті, який ніким не відвідується. Фотограф має активно працювати над портфоліо, CV і своєю видимістю. Якщо в нього класні роботи, то він буде помічений.
ОС: Сьогодні успіх художника — це великий відсоток його медійної присутності. А завдання куратора — розібратися в цьому потоці.
СС: Фестивалі, виставки, конкурси, резиденції. Ми іноді робимо open calls. Аби було бажання працювати.
